Велика ніч чи Великий день? 

І Велика ніч, бо в ній сталася найвагоміша подія історії спасіння - Христос воскрес, і теж Великий день, бо з воскресінням Христовим почався для нас День, який простягається у вічність. Основним атрибутом дня є сонце, а для християн - “Христос - сонце правди, який всім життя просвічує”, так співає Східна Церква на прекрасній Утрені Пасхи. Ісус - сонце вічне, невгасне і своїм воскресінням Він вводить нас у місце, де немає темряви, нема ночі, яка асоціюється зі страхом і злом, у небесний Єрусалим, в якому “но́чі вже більше не бу́де, і не бу́де потреби в світлі світильника, ані в світлі сонця, бо освітлює їх Господь, Бог” (Одкр. 22, 5). Тому Пасха - Великий день, чи Великдень, як це свято поряд з українцями називають також болгари і македонці.

Слід сказати, що Пасха є “великим днем” ще й тому, що впродовж усього Світлого тижня, маємо ті ж самі богослужбові тексти, що й у неділю Воскресіння, тому празник наче триває не один, а сім днів, тобто всі сім днів - одне й те ж свято протяжністю 168 годин.

Для українців Великдень завжди був найбільшим церковним празником. Готуються до нього найдовше, найособливіше і супроводжують це свято численні традиції, які різняться не лише від традицій інших народів, але й усередині України вони дещо різні в різних етнічних регіонах.

Ми ж зупинимося на атрибутах святкування, більш пов’язаних з елементами богослужбовими, церковними, хоча згадаємо і про суто народні звичаї, притаманні нашому народові.

Зайдемо здалеку. Почнемо від звичаю, яким розпочинається дорога Великого посту. Відомо, що українську хату чи українську церкву впродовж року прикрашають традиційною вишивкою: рушниками, обрусами, серветками, навіть хоругви чи одяг священника теж часто вишивані. Так от, в перший день посту всі вишивані речі знімають. Це глибокий символ того, що гріх (глобально), який ми покутуємо через піст, зруйнував красу світу, красу людської гідності, правдиву красу, джерелом якої є Творець.

Щойно у Велику Суботу, напередодні Пасхи, - коли особливою вишиваною серветкою покриють кошик зі стравами, які понесуть до храму освячувати, - на ікони почеплять вишивані рушники, а столи чи полиці, встелять вишиваними серветками. Це момент, коли після пасхальної стриманості барв, храми та помешкання набирають особливо урочистого і справді радісного яскравого вигляду.

І коли все зовнішнє “переображене”, готове до свята, вірні з пасхальними стравами у кошиках, в найкращому своєму вбранні, цілими родинами йдуть до храму, щоби спільнотою, церквою, взяти участь у торжестві.

Тут слід зазначити, що хоч в Україні за радянських часів і після здобуття незалежності освячували великодні страви у суботу після обіду, то тепер повертають до давньої традиції освячувати кошик зі стравами по завершенні святкового богослужіння, у недільний ранок.

Не будемо детально зупинятися на вмісті пасхального кошика, бо в українців та поляків він практично однаковий. Є лише певні нюанси:

• українці святять паску - великий круглий солодкий хліб з родзинками, який займає добрячу половину кошика. Паска є основною святковою стравою, поруч з яйцем і символізує вона самого Господа Ісуса, який є “хліб життя”;
• українці не мають традиції освячувати ягнятко, як символ Христа, бо власне згадана паска, відіграє роль цього символу;
• покривають кошик вишитою серветкою з зображенням святкових мотивів: воскреслого Христа, ангелів, уквітчаного хреста, писанок.

Як і в інших літургійних традиціях чи обрядах, урочиста воскресна молитва починається опівночі або близько півночі, зі суботи на неділю. І починається вона особливим коротким богослужінням, яке називається Надгробне. Вірні збираються у храмі перед плащаницею - полотном з зображенням мертвого тіла Ісуса, жінок, котрі були при хресті, на Голготі, Йосифа та Никодима, які взяли на себе турботу про поховання Учителя. Ця молитва покликана дати усій церковній громаді нагоду ще раз зануритися у відчуття смутку, який пережили ті, хто здіймали Вчителя з хреста, хто Його обмивав, перед тим, як оповити плащаницею, хто готував Його тіло до погребення, смутку, з яким мироносиці йшли до гробу, думаючи, що мертвий Спаситель далі там лежить, нагоду помедитувати над таємницею смерті Месії, пережити їхній біль, їхні сумніви, можливо, розчарування. Проте, чим ближче до завершення Надгробного, тим більше наростає сила натяку на воскресіння, про яке Христос неодноразово відкрито говорив ще за життя: “Не ридай наді Мною, Мати, бачивши в гробі Сина, що Його Ти в лоні зачала безсіменно, бо воскресну і прославлюся, і вознесу зі славою безупинно, як Бог, тих, що з вірою і любов’ю Тебе величають.”

Після цієї молитви вірні разом зі священником, несучи плащаницю, виходять з храму і роблять довкола нього обхід, символічно беручи участь у покладенні померлого Христа до гробу. Тоді священник вносить плащаницю досередини, а вірні чекають на вулиці. Плащаницю він заносить до вівтаря і кладе на престолі, після чого перевдягається зі страсних червоних у святкові білі ризи та виходить знову до людей. Тепер перед зачиненими ще дверима церкви, наче перед порожнім вже гробом у Гетсиманському саду, словами “Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели оспівують на небесах, і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе співом прославляти” починається прекрасна Утреня Пасхи. Невелика її частина відбувається перед храмом, щойно трохи згодом, зі співом “Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував”, процесія входить до храму на продовження Утрені, текст якої наскрізь просякнутий темою воскресіння, та Літургію.

З цього моменту і аж до Зіслання Святого Духа, тобто впродовж п’ятдесяти днів, тисячі разів у храмах лунатиме спів: “Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував”. До П’ятидесятниці вірні вітатимуться при зустрічі словами “Христос Воскрес!” - “Воістину Воскрес!”.

По закінченні Літургії, по освяченні кошичків зі стравами, відбудеться теж освячення великої паски, яка стоятиме до Томиної неділі у церкві. Ця паска називається артос, що грецькою означає просто хліб. У Томину неділю цей артос розділять на шматочки і роздадуть усім присутнім в храмі, як символ спільної трапези.

Спільна молитовна частина празника завершена, люди з радістю в серцях йдуть продовжувати святкування по домівках, в колі родини. Священник знімає ризи, міністранти гасять свічки… Тільки одну звичну річ сьогодні священник не зробить - він не зачинить ані царські, ані дияконські двері іконостасу, які в інший період року після богослужінь завжди зачиняють. Впродовж усього Світлого тижня святилище зостанеться відкритим. Це символ того, що своєю смертю та воскресінням Христос відчинив для людини двері раю, рай відтепер доступний.

Після святкового сніданку, після короткої хвилі тиші на вулицях, поки люди святкують у своїх домашніх церквах, спокій радісно порушать дзвони, адже впродовж трьох пасхальних днів усім без винятку, зранку й до вечора дозволено вийти на дзвіницю і задзвонити у церковні дзвони. Голоси дзвонів мають нагадувати усім, що в ці святкові дні центральною повинна бути молитва, бо, як мовиться у молитві на освячення дзвону: «Нехай усі, хто чує звуки їхні, чи вдень, чи вночі, почнуть славити ім’я Святе Твоє».

До речі, цьому гарному звичаю в українській літературі присвячено безліч віршів та пісень.

Не можемо не згадати про ще один звичай східної Церкви, який осердям теж має Неділю Воскресіння Христового. Отож, Великодню передує тривалий піст під час якого, християни візантійської традиції, молячись, роблять багато доземних поклонів, стаючи спершу на коліна, а потім чолом торкаючись землі. Це вияв глибокого покаяння, визнання себе грішним і негідним, рабом Божим, припадання до ніг Господа з прохання про прощення. Від свята Пасхи і аж до Зіслання Святого Духа, а також у всі неділі року (з невеликими винятками), ми не стаємо на коліна, бо в нашій традиції стояння під час молитви є символом отримання гідності дітей Божих, “всиновлених”, “домашніх Божих”, символом легкості, необтяженості гріхом, який притискає людину до землі і ставить її на коліна. Щойно на Вечірні у день П’ятидесятниці, коли священник читає особливі “коліноприклонні” (вони так і називаються) молитви, ми клякаємо вперше після Пасхи.

Українська культура багата також на народні звичаї, які притаманні цілому Світлому тижню. Це й обливання водою один одного у Світлий понеділок, і стрільба з пістолів, і паління високих ватр й інші, локальні звичаї.

Часто проводять паралелі між тим, як природа навесні відроджується до життя після зимового завмирання, і як наші душі переходять до життя у Бозі з воскресінням Христовим. Власне через те, що Великдень святкуємо весною, українці приєднали до нього давні дохристиянські традиції закликання і зустрічі весни, відображені в обрядових піснях, які співають у поєднанні з різними забавами, іграми чи хороводами - гаївках. Зазвичай гаївки відбуваються саме у Світлий тиждень або ж у Томину неділю. З давніх-давен їх проводять біля храмів, і тисячолітня язичницька традиція, як і дохристиянська традиція писання писанок, бережені, великою мірою, саме Церквою.

У вже згадану вище Томину Неділю, або Неділю Провідну, коли ми ніби проводжаємо Великдень, прощаємося з ним до наступного року, після Служби Божої відбувається ділення артосом, про який теж уже була мова, а в більшості українських парафій саме на Провідну неділю процесійно, зі священником і хоругвами вірні йдуть на цвинтар. І це так гарно, коли родина з’їжджається з різних міст та сіл, і всі, цілою парафією та з гостями, збираються, щоб у молитві поєднатися з померлими родичами, Церква воююча і Церква прославлена. Збираються не в якомусь смутку, а гарно вбрані, з веселим жвавим співом “Христос Воскрес” замість протяжного сумного “Вічная пам’ять“. Зрештою, навіть чин похорону у Світлий тиждень має виразний воскресний акцент молитов. І власне завершенням святкування Великого Дня - Пасхи, у Провідну Неділю, на цвинтарі з християнською радістю, яка випливає з віри у воскресіння мертвих, логічно замикається святкове коло.