Бог, честь і ненависть до сусіда. Про те, як ми дозволили політикам себе обдурити

Уявімо собі таку сцену: недільний ранок, церковні дзвони б’ють на урочисту Літургію, на лавах тісно, а з уст побожно лине: «…як і ми прощаємо винуватцям нашим». Суцільна ідилія — якби тільки в понеділок зранку ритм нашого серця не починала задавати вже не Євангелія, а парламентська пропагандистська машина. І це не дошкульність фейлетоніста — це безжальна статистика, яка виливає нам на голову відро крижаної води.

З найновішого дослідження IBRiS постає картина, яка мала б не давати спокою кожному, хто досі вірить, що польська душа б’ється в ритмі християнських цінностей. Виявляється, коли йдеться про військову допомогу атакованій Україні, найбільш милосердними є… невіруючі та ті, хто не практикує віри. У цій групі аж 75% вважають, що сусідові в біді треба надсилати зброю. А що відбувається у нас, у цій легендарній «першій лаві»? Підтримка допомоги різко падає до жалюгідних 37%. Більшість каже тверде «ні».

Хто насправді керує нашими душами?

Можна було б подумати, що це раптом прокинувся пацифізм. Але ж ми добре знаємо, що за цією зміною не стоїть Папа Франциск — його заклики до відкритості щодо мігрантів ми й без того з пристрастю ігнорували. Відповідь значно прозаїчніша й болючіша: ми просто перестали слухати пастирів і почали слухати політиків.

Сталося своєрідне «роздвоєння свідомості». У неділю ми промовляємо слова про любов до ближнього, а в понеділок уже годуємося риторикою про те, що «всю допомогу треба припинити», доки сусід не задовольнить наші історичні претензії.

Маємо справу з прогресуючою «браунізацією» польського католицизму. Це явище, за якого моральний компас вірян уже не налаштований на Ватикан чи катехизм, а на конкретні депутатські приймальні. Можна подумати, що для значної частини з нас Гжегож Браун став новим «примасом», а може, й «папою». Саме він сьогодні визначає, де закінчується наше милосердя і починається «державний інтерес», який зводиться до звичайної неприязні до чужого.

Ненависть із "Слава Ісусу Христу!" на устах

Найгірше те, що ця ненависть дедалі частіше виходить з інтернету на вулиці. Коли я чую про чоловіків у Вроцлаві, які знущалися з беззахисного українця та його партнерки лише тому, що в черзі до Żabka вони говорили з акцентом, мені просто соромно. Якщо ми розкручуємо спіраль ненависті, а на устах у нас «Щасливий Бог!», то це поведінка воістину сатанинська. Саме ворог людської природи найуспішніше спокушає нас, прикриваючись добром.

Прикриватися Волинню та УПА, коли йдеться про побиття дванадцятирічної дівчинки в автобусі, — не лише ганебно, а й абсурдно. Що ця дитина має спільного з трагедією вісімдесятирічної давнини? Звісно, нічого. Але річ тут зовсім не в історичній правді. Політичним крикунам насправді не йдеться про жертв Волинської трагедії — їм потрібні цькування та розпалювання ненависті «тут і зараз». Сумно, що ми так легко дозволяємо собою маніпулювати російській пропаганді, яка переводить розмову з кривди дитини на історичні суперечки — аби тільки зруйнувати нашу солідарність.

Bóg, honor i nienawiść do sąsiada. O tym, jak daliśmy się zwieść politykom

Komentarze

Мовчання, яке означає здати поле тут можливо треба взяти фразу «здати поле» в лапки? Я точно не знаю, але трішки незрозуміло, про яке поле йдеться.

Де в усьому цьому наші пастирі? За небагатьма почесними винятками, як-от кардинал Рись, більшість ієрархів мовчить. А мовчання єпископату перед хвилею антиукраїнських настроїв — це просто добровільно віддати поле суперникові. Якщо Церква не має відваги протистояти політичній демагогії, яка б’є по самих основах християнства, нехай не дивується, що віряни шукають авторитетів там, де говорять голосно й чітко — навіть якщо з ненавистю на устах.

Сьогодні мірилом нашого християнства є не кількість прочитаних молитов чи відмовлених розаріїв, а наше ставлення до українця, який живе за сусідніми дверима або стоїть поруч із нами в магазині. Якщо атеїст має в собі більше співчуття до побитої людини, ніж той, хто щонеділі приступає до Святого Причастя, це означає, що десь дорогою ми загубили саму суть віри.

Жодні декларації про «християнське коріння Європи» нас не врятують, якщо ми самі методично підрубуємо це коріння заради партійних рейтингів. Залишається поставити собі запитання, на яке кожен із нас мусить відповісти сам — бажано перед дзеркалом, а не перед екраном телевізора: ми ще взагалі віруючі й практикуючі християни — чи вже лише політично запрограмовані?

Лукаш Сосняк, TI